Не «для галочки». Не просто за програмою. А живим. Ми говорили про силу слова, про незламність, про внутрішній світ жінки, яка змогла стати голосом епохи. Але найбільше — ми відчували. Ми грали. Сперечалися. Шукали сенси. Впізнавали себе в її рядках.
Наша гра перетворилася на справжню подорож сторінками життя Лесі — з викликами, відкриттями й маленькими перемогами. А наприкінці були грамоти…Заслужені, отримані з блиском в очах і гордістю в голосі. І я знову переконалася: коли є довіра — народжується справжній інтерес. Коли є дружба — з’являється глибина. Ми з дітьми не просто вчимо літературу — ми проживаємо її разом. Дякую їм за відкритість, за тепло, за наші сміх і серйозність в одному уроці. Бо саме так і формується любов до українського слова. І, здається, Леся сьогодні була з нами
